До Дня української писемності та про сумні традиції «рубання лісу»

Кметь

Василь Кметь
Директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка

17

Митрополит Іларіон (Огієнко)

День української писемності та мови справді є особливою датою національного календаря. Сотні років самобутньої історії писемної традиції та сотні ворожих заборон на право жити лише зміцнили цей найважливіший вияв ідентичності та величі народу. Писемна традиція стала настільки важливим маркером зрілості суспільства, що в історичному сенсі набула головної ідентифікуючої ознаки цивілізації та цивілізованості. Адже навіть у розмовній мові поняття «доісторичного», тобто не означеного зафіксованою самооцінкою чи критикою зовнішнього світу, часу, означає епоху «дописемну». Та й у звичному побутовому вжитку поширене образливе окреслення похідне не так від грецького «аполітичного», як швидше від латинськомовного окреслення людини неписьменної, невченої – «idiota». Тому не випадково боротьба з українською писемною, мовною, літературною традицією для її ворогів, а передусім північно-східного сусіда-«собіратєля» завжди асоціювалася зі знищенням саме цивілізації – простору, не лише освоєного господарським способом, але передусім окресленого та означеного культурою своєї мови та свого писаного слова. «Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування», – наголошував митрополит Іларіон (Огієнко). «Поки живе мова – житиме й народ, яко національність» – підсумовував вчений та ієрарх.

Символічно, що День української писемності є днем вшанування пам’яті преподобного Нестора Літописця – адже саме цій видатній особистості української церковної історії належить і слава нашого найвидатнішого середньовічного хроніста-історіографа, що поставив екзистенційне і для сучасної нації питання – «звідки» вона походить. Саме пошук своїх витоків та здатність переосмислити минуле у категоріях сучасності стає визначальним для кожної епохи та всіх етапів розвитку української національної історіографії, філософії, літератури. Тому сьогодні саме у пам’ятках давнього українського письменства дошукуємося тих визначальних констант, що дозволили нам стати собою. Як-от, наприклад, у «Палінодії» архідиякона, а згодом і архімандрита Києво-Печерської Лаври Захарії (Копистенського), який на початку 1620-х рр. чітко окреслив «перетікання» історії від Київської Русі до Галицько-Волинської держави, а згодом – і Русько-Литовської. Саме цитований автор простежив спадкоємність української княжої династії від Володимира Великого до князя Василя Константина Острозького, блискуче послуговуючись усім «кількарівневим» багатством тогочасної української мови – цитував Святе Письмо церковно-слов’янською (ще живою, близькою до староболгарської), писав текст «ученою» – книжною (близькою до мови діловодства), а тлумачив конкретні приклади живою розмовною, яка майже не відрізнялася від сучасної (на когось нарікав, що рухається, «як муха в окропі», комусь дорікав, що «в чужом плащу напинається» тощо). Тож у ХІХ-ХХ ст. модерним українським історикам залишалося хіба що докладно вивчити та зрозуміти те, що так сумлінно віднотовували та інтерпретували послідовники Нестора упродовж кількох сотень років та крізь товщу нашарувань польсько-литовської історіографічної та діловодної традиції. Саме тому, визнаючи давньоруську літературу саме давньоукраїнською, Михайло Грушевський констатував, що «Україна була не заблукалою вівцею слов’янства, яка потрапила під згубний вплив Польщі і нарешті знайшла приют і заспокоєння у надрах Росії, а самостійна народність, з задатками державності, розвивалася послідовно і самобутньо, не замкнувшись, як Північ до Петра, а брала широку участь у житті духовному і політичному Західної Європи». Книжну мову XVII ст. за її «граматичними структурами і обрядово-урочистим лексиконом» засновник новітньої української історіографії вважав прямою «попередницею» нової української мови, з якої постала мова сучасна літературна. Досліджуючи історію мови та писемної традиції, М. Грушевський відзначав особливу націєтворчу роль української мови.

16

«Палінодія» архідиякона, а згодом і архімандрита Києво-Печерської Лаври Захарії (Копистенського)

Тому й шануємо рідне слово та писемність не просто, як атрибут чи природню належність, а саме як спосіб буття, оприсутнення у глобалізованому просторі, а водночас і захист від всякого зовнішнього агресора. Від усього того, що чи то емськими указами, чи то гучною риторикою напоказ, виконує ту саму руйнівну роль, нівелюючи та знецінюючи цей Божий дар, виплеканий історією.

Саме уникаючи штучної показності та задіюючи всі можливі дидактичні засоби, й цьогоріч у Науковій бібліотеці Франкового університету вшанували свято писемності. 9 листопада для відвідувачів головного читального залу стало часом зустрічі з широким контекстом сакрального та національного виміру нашої давньої писемності та культури. Читач чи відвідувач книгозбірні мав нагоду зануритися у світ Слова та мистецької мініатюри Пересопницького Євангелія, як першої писемної пам’ятки «нової» мови, ознайомитися з історією «учительних» рукописів та видань, що відобразили головні етапи становлення української літератури, книговидання. Особливої уваги в експозиції було надано виданням букварів та граматик, серед яких пам’ятки не лише барокової доби, але й унікальні книги часів Українського січового стрілецтва – яскраві приклади того, як рідна мова та слово в арсеналі незламної армії ставали не гіршою, а найчастіше й значно кращою зброєю, ніж кріси та гармати. Коли стрільці УГА вирушали в рейди на схід, то окрім бойових якостей, кожен хто зустрічався з ними, відзначав інтелектуальність, відкритість до світу, людяність та віру у свої сили і майбутнє держави. Діяльність Пресової Квартири і Артистичної горстки українських січових стрільців стали яскравими сторінками історії української музики, літератури, малярства. Саме січові стрільці – Роман Купчинський, Юліан Буцманюк, Левко Лепкий, Михайло Гайворонський, Юліан Назарак, Степан Чарнецький, Юрій Шкрумеляк та багато інших витворили той неповторний світ мистецької культури визвольного руху, який згодом надихав вояків УПА у криївках, зворушливою піснею піднімав дух у бойових умовах, деморалізуючи ворога. Чи й сьогодні, почуття гумору, інтелект та творчість не є визначальними і на фронтах на сході держави? Чи не ці якості відрізняють і сьогодні наших героїв від світу безпробудного підданства та маховика імперської машини?

Усі присутні мали нагоду погортати й окремі видання українських читанок ХІХ ст., зокрема й провісника національного відродження Маркіяна Шашкевича. Серед стендів експозиції представлені також видання, збережені та врятовані в одній приватній колекції українця, доля якого закинула в Росію – з огляду на небезпеку знищення унікальної збірки. Сьогодні, завдяки ініціативі цієї небайдужої людини, окрасою фонду рідкісних книг університетської Наукової бібліотеки стали перші після ліквідації Емського указу українськомовні переклади Євангелія (1906-1911), перше видання «Історії українського письменства» Сергія Єфремова (1917), унікальні видання-першодруки українських авторів доби «українізації», більшість з яких не пережили трагічних 1930-х…

У контексті експонованих пам’яток, з якими ознайомилися студенти та викладачі Університету, учні Малої академії наук, вчителі української мови та літератури львівських середніх шкіл, розмову про актуальність мовних питань з презентацією нових власних видань, а також публікацій інших сучасних авторів – Анатолія Дімарова, Василя Слапчука та ін. проводив відомий український літератор та еколог, народний депутат Верховної Ради України першого скликання Володимир Шовкошитний. Серед учасників зустрічі – видатна особистість та легенда дисидентського руху, поет Ігор Калинець. Захоплива бесіда, чудове декламування поезії, розповідь про долю українського дисидентства, всепроникне відчуття єдності культури українського слова від найдавнішого часу до незбагненного майбуття, усвідомлення своєї власної ролі та участі у неперервному та невпинному процесі утвердження та незмінного обов’язку шанування свого. Здається так можна було б окреслити атмосферу спілкування, обміну думками та досвідом, що традиційно знаменують відзначення національних дат в академічному середовищі.

«Якщо героїка національної боротьби, а тепер уже й МОВА є не більше як передвиборчий агіт-дискурс, а «хто не з нами – той проти нас», то, даруйте, але може цю «вирубку лісу» таки треба зупинити?»

Здавалося б – чи не це і є наша – академічного та педагогічного середовища, найважливіша національна і політична роль. Аж раптом виявилося – ні?! Якось не хотілося поринати у вихор передвиборчих емоцій та маніпуляцій, здавалося, що питання писемності та мови є найвищим мірилом єдності усіх українських політичних рухів та ініціатив. Під кінець робочого дня вказали мені колеги на публікацію доктора філологічних наук Ірини Фаріон, глибокий мовознавчий аналіз досліджень якої дозволив їй зробити висновок про Львів як осередок москвофільства, а нелюбе філологу-політику «Об’єднання «Самопоміч» – як «найкращий вияв москвофільства»! Головним ідеологом «рускава міра» у Західній Україні оголошено Андрія Садового, а всі, очевидно, хто сумнівається у здібностях п. Кошулинського та перспективах ВО «Свобода» – «синьо-жовті», «вишивані» і «європеїзовані» посіпаки! Навряд чи варто полемізувати та шукати аргументи для тих, хто їх у принципі не потребує, не потрібно адвокатури й Андрію Івановичу, та все ж з прикрістю мушу констатувати відчуття нафталінового присмаку типового радянського агітпропу та повного несмаку у змалюванні українського політичного простору чорно-білими барвами передвиборчої пропаганди. «Святкова» публікація відомої авторки ображає не просто нетерпимістю до політичного опонента, але щирою готовністю «рубати ліс» довкола, незважаючи ні на що. Колориту ситуації з моєї суб’єктивної перспективи додає й те, що День української писемності відзначав разом з колегами серед яких багато активістів (саме громадських активістів) «Самопомочі», з якими уже багато років поспіль проводимо низку заходів, спрямованих на актуалізацію української історії, підтримку української книги, популяризацію традицій українського письменства. Спільно з «Об’єднанням» упродовж багатьох років здійснюємо культурологічні проекти, зокрема спрямовані на популяризацію творчості українських митців (наприклад, серії книжкових закладок з творами Євгена Безніска), співпрацюємо з різними ВНЗ, ЗОШ та релігійними конфесіями саме у питаннях патріотичного виховання молоді. Кожен з нас, шануючи родинні традиції (не роблю цього звично, але зараз наголошую, що є внуком воїнів УГА та УПА!), береже рідну мову, виявляючи пошану до інших культур та традицій, а тим більше – до дещо відмінних поглядів на оточення частини співвітчизників. То чи варто власні нереалізовані амбіції та юридично-кон’юнктурні непорозуміння у Верховній Раді відображати на взаєминах з громадою, якою є прагнення керувати? Чи моє право не солідаризуватися з Марін Лє Пен у французькій політиці є достатньою підставою для віднесення до числа «європеїзованих посіпак»? Особисто не маю підстав заперечувати людські якості п. Кошулинського, але стосовно методів політичної боротьби та пропаганди у класичних традиціях тоталітарних потвор ХХ ст. не можу не висловити остраху та застереження. Якщо героїка національної боротьби, а тепер уже й МОВА є не більше як передвиборчий агіт-дискурс, а «хто не з нами – той проти нас», то, даруйте, але може цю «вирубку лісу» таки треба зупинити?

Comments are closed.