Bach1 copy

Андрій Шевців був громадським активістом ще зі шкільних років. Зумів розвинути учнівське самоврядування, активізував молодь під час Помаранчевої революції, згодом був одним з активних учасників Євромайдану. Уже більше шести років він працює з командою Львівської міської ради та «Об’єднання «Самопоміч», розробляє та втілює десятки проектів, які мають єдину мету – творити Львів містом, в якому хочеться жити.

Як Ваше життя привело Вас до роботи, якою Ви займаєтеся?

Я народився у Франківському районі Львова на вулиці, яка носить ім’я великого українського освітянина-фізика Івана Пулюя. Дитинство було насиченим та цікавим, був гіперактивною дитиною і досить швидко пішов у дошкільний навчальний заклад. Згодом наш садок переформатували під молодшу школу, так я перейшов у перший клас, де нас змалку привчали до командної роботи.

З 5 класу продовжив навчання у школі №83. Часто в школі намагався брати на себе більше відповідальності, мені це подобалося.

Мої батьки працювали в сфері надання послуг мешканцям у харчовій галузі. На нашій вулиці є коледж готельно-туристичного та ресторанного сервісу, в мене декілька друзів навчалися там. Я зауважував, як швидко розвивався цей заклад, яким цікавим був підхід до навчання: лабораторії, сучасні кабінети, виробнича з база обладнанням.

Мене зацікавила спеціалізація коледжу – сфера послуг і організація обслуговування в готельно-ресторанних комплексах. Я не вагався з вибором, і після 9 класу продовжив навчання в коледжі.

Це був 2004. Помаранчева революція. Нам було по 15-16 років, але ми важко переживали тодішні події. Скомунікували з іншими училищами, підняли всі райони міста й активно приєднувалися до протестних акцій в центрі, під податковою адміністрацією, митницею. Ми зі всіма познайомилися, потоваришували, і вже в 2005 році наш навчальний заклад став центром учнівського самоврядування. Мене обрали керівником самоврядування, і разом з командою ми працювали над реалізацією соціальних, інфраструктурних проектів.

Училища, ліцеї, коледжі – це ті навчальні заклади, які дають робочі руки місту та випускають фахівців робітничих професій. На жаль, ми згубили престиж таких професій, почали до них ставитися зневажливо. Ми старалися з учнівським самоврядуванням подати приклад і максимально промоціювати професійно-технічну освіту.

У 2008-му я вже мав можливість попрацювати в училищі (сьогодні коледж – прим.автора). На 3 курсі керівництво запропонувало мені роботу адміністратором в навчальному готелі «Перлина», в якому послуги гостям надають студенти коледжу. Це дуже цікаво, тому що люди, яким 15-17 років, мають унікальну можливість – керівники подають приклад делегування повноважень.

Навчаючись і працюючи, я продовжував розвивати учнівське самоврядування. Ми почали реалізовувати в місті потужні проекти, допомагали дошкільним навчальним закладам, турбувалися про тих, хто потребує, проводити соціальні акції.

Одного разу Олег Березюк, на той час директор Департаменту «Адміністрація міського голови», запросив мене в адміністрацію, щоб я більше розповів про наші проекти. Олег Романович сказав, що якщо виникатимуть якісь питання чи необхідність у допомозі, то ми можемо в будь-який момент звертатися.

Я сприйняв це як належне, відчув підтримку, і ми розпочали з колективом самоврядування робити ще цікавіші проекти. Про них багато писали медіа, і я все частіше їздив до центру міста з Наукової, аби кілька годин попрацювати в адміністрації міського голови. Мене взяли на стажування в міську раду на програму «Перший кар’єрний крок», яку веде Галина Бордун.

В 2009-му мені запропонували працювати та реалізовувати проекти в житловому господарстві та інфраструктурі, в обслуговуванні мешканців. Наша команда допомагала змінювати підхід до обслуговування мешканців. Ми старалися дати більше інформації львів’янам про гарячу лінію міста, намагалися робити діяльність посадовців максимально відкритою.

З Андрієм Садовим я познайомився в парку, коли учнівське самоврядування проводило черговий етап прибирання в рамках проекту «Парки – легені міста». Міський голова приїхав допомогти, попрацював з нами, підійшов привітатися. Подякував за роботу та сказав, що знає про нас. Продиктував свій номер телефону і сказав, що якщо в нас будуть ще якісь проекти чи виникатимуть труднощі в реалізації, ми можемо його в будь-який момент набрати.

Це було несподівано – міський голова дає свій номер телефону. Я записав, одного дня зателефонував, поділився певною інформацією про проект, згодом ми ще декілька разів побачились у коридорі в міській раді. Коли в 2009 році була вільна вакансія помічника міського голови, Андрій Іванович через відділ кадрів запропонував спробувати постажуватися на цій роботі. Мені це непогано вдавалося, я знав структуру міської ради, спілкувався з колегами з різних департаментів, управлінь, районних адміністрацій і я почав працювати з міським головою як помічник. У 2012-му ми успішно провели чемпіонат з футболу, на це пішло багато зусиль.

Паралельно зі стажуванням і роботою у міській раді навчався в Інституті післядипломної освіти ЛНУ ім. І. Франка, куди зміг перейти після коледжу одразу на третій курс та здобувати вищу освіту.

Черговий етап моєї роботи – координація роботи управління внутрішньої політики. Я добре знав людей, які працювали в цьому управлінні, запросив також багатьох людей на стажування через «Перший кар’єрний крок». Кращі залишилися працювати в цьому управлінні. Ми працювали 2 роки і проробили багато робити, зокрема в напрямку відкритості влади. Започаткували кілька проектів, розвинули комунікацію з професійними середовищами, учнівською та студентською молоддю, забезпечили контроль за виконаннями доручень міського голови та наданням львів’янам якісних послуг, розпочали проект «Духовна велич Львова».

Bach3 copy

Як на Вашу свідомість вплинули події Революції Гідності?

У 2013 році українці отримали черговий виклик. Ми були в передчутті кроків влади назустріч європейській спільноті, але цього, на жаль, не сталося. Я зазвичай працюю допізна, повертаючись 21 листопада з роботи, проходив повз пам’ятник Тарасу Шевченку й побачив те, про що писали всі в соціальних мережах: люди виходять і в Києві, і у Львові.

Зауважив велику кількість студентів і знайомих викладачів. Приєднався, почав спілкуватися з ними, розділяв стурбованість та занепокоєння. Вже зранку ми були в координації з багатьма людьми. Коли почався львівський Євромайдан, я ходив туди в перші кілька днів у вільний від роботи час. Свої умови диктували студенти, відчувався зовсім інший підхід, без політичної заангажованості, без зовнішніх впливів. Це було щиро.

Тоді я взяв відпустку, бо побачив, що потрібна допомога. Ми разом відпрацювали весь львівський Євромайдан. Були і тривожні події, бо тиск центральної влади був неймовірний, правоохоронні органи та служби працювали, аби нанести шкоди, зупинити цей рух. Не всім подобалося, що працівник Львівської міської ради, начальник управління внутрішньої політики міста задіяний у цьому процесі. Тоді почалися переслідування, і кожен користувач інтернету може дізнатися про зупинку автотранспорту в Гамаліївці, що трапилася  на відтинку дороги поблизу Львова.

Ми пройшли Євромайдан з великою втратою для українців та європейської спільноти. Це понад сто осіб, які поклали життя для того, щоб ми могли розвивати державу і робити міцніші та успішніші громади на місцях.

Уже більше року Ви розвиваєте львівський осередок «Об’єднання «Самопомочі». На які вектори Ви скерували діяльність організації?

Принцип роботи «Об’єднання «Самопоміч» дуже простий: бути собою, співпрацювати з іншими, допомагати тим, хто цього потребує – це те, що зазначено в нашому маніфесті. Ми щодня  стараємося так робити. Це дуже важко, бо важко іноді бути собою, є дуже несправедливі моменти. Важко співпрацювати з іншими, бо ми всі різні. І допомагати іншим також важко, бо частково віддаєш себе, ставиш на друге місце власні інтереси, можливо, не доробляєш те, що важливо для тебе, але допомагаєш тому, хто потребує більше, ніж ти.

Сьогодні час, коли ми працюємо для того, аби до управління містом у підтримку посадовцям прийшли добрі депутати. Кожен з них зробив себе на своєму місці, кожен кандидат до Львівської міської ради від «Об’єднання «Самопоміч» є успішними в своєму середовищі, на своєму робочому місці. Важливим є той факт, що всі вони працюючі, мають досвід управління. Це ті люди, які готові віддавати себе ще більше.

Bach2 copy

Як повинен змінитися Львів та його мешканці, щоб наше місто можна було назвати таким, у якому хочеться жити?

Дуже хочу, щоб мешканці Львова були небайдужими. Особисто я, навіть працюючи посадовцем у міській раді сьогодні та раніше, йдучи по вулиці та бачачи проблему, витягую телефон, телефоную на гарячу лінію і повідомляю про проблему. Я не звертаюся одразу до колег, які мають це виправляти, а реєструю звернення, щоб це було зафіксовано і був контроль.

Якщо я бачу якусь нестандартну ситуацію, пов’язану з безпекою, завжди телефоную до поліції. Дякуючи функціонуванню Центру безпеки міста, я повідомляю й туди. Саме небайдужість мешканців допоможе вирішити проблему – чи це дерево, яке похилилося, чи дорожнє полотно, яке просіло, чи щось більше.

Проблем є багато, бо місто дуже велике. Це шість потужних районів, мікрорайони, а відповідно центральні та міжквартальні дороги, будинки, школи, садочки, лікарні. Це все потребує догляду та обслуговування. Але це не чуже. Це все належить мешканцям. Для мене посадовець – це службовець, який отримує зарплатню від львів’ян за те, що він працює і обслуговує місто та громаду.

Я більш ніж переконаний, що активність львів’ян і особливо молодих людей, які сьогодні приходять на роботу в підприємства, ІТ-компанії, в сферу обслуговування, в міську владу, допоможе зробити більше. Сьогоднішні технології дають можливість швидше приймати рішення та якісно виконувати роботу.

Наше місто має бути комфортним. Будинок, під’їзд, двір, зупинки громадського транспорту, сам громадський транспорт, рівень надання послуг мають бути такими, які подобаються мешканцям.

Ми маємо бути в безпеці – не тільки громадській, але й цивільній і військовій.  Я дуже хочу, щоб наші мешканці були здорові, бо тільки здоровий та фізично розвинутий львів’янин зможе робити місто успішнішим.

Сьогодні рівень життя є складним, на вулиці часто можна почути, що ми не живемо, а виживаємо. Це стосується багатьох родин, тому ми маємо один про одного турбуватися, бути відповідальним містом. Завжди було так, що той, хто заможніший, має допомогти тому, хто в скруті. Окремо я для себе виділяю велику шану та допомогу тим чоловікам, які пішли захищати Україну. Думаю, вони мають багато зауважень до нас. Але наше завдання – допомогти їм соціальними пільгами, в пошуку роботи чи в підтримці дітей.

І Львів є культурним містом. У нас багато музеїв, театрів, бібліотек. Я б хотів, щоб вони розвивалися в кожному районі міста, а також музичні школи, медіатеки, громадські простори, урбан-зони, щоб молодь мала умови для саморозвитку.

Найважливіше, що сьогодні колеги, з якими я кандидую до міської ради, є фахівцями, і кожен з нас щодня повторює: «Творимо місто, в якому хочеться жити».

Попри свій молодий вік, я маю досвід і бажання вирішувати проблеми. Відчуваю, що в мене є фізична сила, здоров’я, що Бог дає мені мудрість.

Працюючи в міській раді, маю можливість бачити звернення львів’ян, прохання, рекомендації, зауваження. Ми реагуємо на все це. З колективом «Самопомочі» ми втілюємо ті проекти, які потрібно розвинути і передати в місто. Я не є фахівцем у кожній зі сфер життя міста, але спілкуючись з колегами, з професійними  середовищами, з мешканцями, можна зробити багато.

Comments are closed.