myrosh1

Дитячий садок – місце першого знайомства дитини з суспільством. Це те місце, де починають формуватися певні життєві цінності та командний дух. Ніхто не заперечить, що дітлахи повинні виховуватися в хороших умовах, але реалії не завжди такі. Ірина Мирошниченко уже більше п’яти років очолює дитячий садок, в якому вона змогла зробити комфортні умови і відкрити групу інклюзивної освіти. Сьогодні талановитий педагог іде до міської ради, аби зробити дошкільну освіту доступною для дітей з особливими потребами.

Як Ваше життя привело Вас до роботи, якою Ви займаєтеся?

Я народилася у Львові в сім’ї інженерів. Зізнаюся щиро – ніколи не мріяла працювати вихователем у дитячому садку. За мене це вирішили батьки. Були 1990-ті роки, і вони вважали, що це дуже вдала професія для жінки. Я відчула смак цієї професії вже вступаючи у Львівське педагогічне училище, відчувала себе там у своїй тарілці. Під час навчання весь час була активною, організовувала студентів на на різні конкурси та змагання, де ми з одногрупницями часто займали призові місця. Цих два роки навчання залиши для мене багато приємних спогадів, і щонайголовніше – знання, які я згодом використала в професійній діяльності. До слова, я закінчила училище з відзнакою.

Що чи хто сформував Ваші життєві орієнтири, допоміг стати на шлях, яким Ви зараз ідете?

Звісно, це мої батьки. Принаймні до закінчення педагогічного училища вони мене скеровували на шлях, яким я йшла. А ще – робота, вже під час навчання в школі я почала працювати влітку. Пам’ятаю свій перший робочий день – пішла на роботу помічником вихователя, спілкувалася з дітьми, допомагала вихователю і в кінці дня ридала, бо мені себе було шкода. Мої однокласники відпочивали, а я мала працювати. Та згодом мені сподобалося. Батьки все робили для того, щоб я відчула, що таке заробіток, як важко зробити на шматок хліба. Такий вишкіл налаштував мене в подальшому на відповідальне ставлення до всього, за що я бралася.

Як склалася Ваша професійна діяльність після закінчення педагогічного училища?

Я пішла працювати в ДНЗ №130 на Сихові. Мене взяли на роботу вихователем як кращого випускника. Цей садок тільки відкрився, адже район ще розбудовувався. Я охоче відгукнулася на пропозицію, адже це був реальний шанс проявити себе в улюбленій роботі.

З перших днів мені сподобалося працювати вихователем, хоча спочатку було дуже страшно. Тридцять дітей, а я одна. Сконцентруватися допомагала завідувачка, казала, що теорія – це добре, але тепер почалася практика, наголошувала, що дітей не треба боятися.

Так я працювала в цьому садку три роки, до декретної відпустки. Протягом цього часу в мене була молодша, середня і старша групи. Коли я йшла, батьки дуже шкодували, хотіли, аби я продовжила роботу з їхніми дітьми, а це про щось таки говорить. Та й сама я не хотіла іти, мені подобалося працювати – діти любили мене, я відчувала цю віддачу і любила їх.

Після народження сина я зрозуміла, що варто продовжувати розвиватися, здобути додаткові знання. Тож вступила на заочне відділення в Київський державний педагогічний університет, вчилася на вчителя-логопеда. Це також була праця з дітьми, але за специфікою. Якраз в цей час відкрили медико-профілактичний факультет, це було щось нове, тоді професія логопеда не була популярною і відомою.

Коли я вчилася на третьому курсі, мені запропонували роботу на півставки вчителем-логопедом у ДНЗ №159. Я повернулася в професійну діяльність, почала практикуватися, взялася за роботу з додатковим завзяттям. Згодом звільнилося півставки в НВК «Веселка» куди я з радістю перейшла на роботу. Потім мені запропонували посаду завідувача, у що я  спочатку не повірила. Була приємно вражена, що мені довірили таку відповідальність.

myrosh3

Що вдалося змінити в садочку на посаді завідувача?

Працюю на цій посаді вже 5 років, і впевнена, що у нас садочок один з найкращих у Львові. Колектив у нас хороший та згуртований – ми одна команда, яка прагне кращого для наших дітей. Я прийшла з розумінням, що хочу працювати в європейському садочку, і зробила для цього усе можливе. Мені дуже допомогли батьки, бо в нас вони хороші, як ні в кого іншого. Одразу після перших батьківських зборів ми склали план дії, провели невеличке стратегічне планування, поставили цілі, які вирішили досягти разом.

Такий конструктивний підхід дав свої результати: за 5 років ми повністю змінили територію садочку, вдосконалили ландшафтний дизайн. Всередині також відбулися ремонтні роботи. Тож тепер у нас не захаращено, індивідуальний стиль, меблі на замовлення.

З міського бюджету нам виділили кошти в сумі 130 000 грн. на ремонт приміщень другого поверху. Але це була фактично реконструкція, ми з однієї групи зробили дві. Так у нашому садку з’явилася група інклюзивної освіти, в якій навчаються дітки з особливими потребами. Ми виграли для них грант, з допомогою якого отримали 50 000 грн. та облаштували групу новими меблями.

Що в силах місцевого самоврядування зробити для того, щоб дошкільна освіта розвивалася краще?

Відзначу, що інклюзивна освіта зараз почала гарно розвиватися, і треба продовжувати рухатися в тому ж напрямі. Тому що діти з особливими потребами, особливо їхні батьки, дуже страждають. Якийсь період  часу про них ніхто не говорив,і їх ніхто не бачив.

Але такі діти є, і, на жаль, їхня кількість збільшується. Кожна третя дитина зараз народжується з вадами. Це або затримка психічного розвитку, або синдром Дауна… Ми від цього нікуди не дінемося, це проблема, якій потрібно дивитися у вічі. Ми зобов’язані допомагати сім’ям таких діток. У нашому садку працює група на 12 дітей, але у місті їх значно більше,  а груп не вистачає. На все місто є дві-три групи, а дітей сотні. Потрібно допомагати таким сім’ям, а їхнім дітям давати можливість розвиватися.

Паралельно з цим слід піднімати престижність працівника дошкільної освіти, насамперед збільшити рівень заробітної плати. Дівчата вкладають душу та викладаються на повну з дітками, тим більше з хворобливими. Потрібно все-таки оплачувати цю роботу достойно. Людина має знати, що вона має за що купити хліб. Тоді вона спокійно почуватиметься на роботі, буде віддаватися своїй праці.

myrosh2

Яким повинен бути Львів і львів’яни, щоб місто з гордістю можна було називати таким, в якому хочеться жити?

Львів’ян хотіла би бачити в першу чергу інтелігентними у всьому – в поведінці, в думках, в спілкуванні. Хочеться, щоб ми були справжніми європейцями, й іноді серце болить за те, як люди говорять і поводяться. Хотіла б, щоб люди були добріші, милосердні, щирі, відповідальні. Аби допомагали тим, хто цього потребує.

З точки зору освітянина скажу, що місту необхідні нові дитячі садки, додаткові групи. Ми повинні якомога швидше звільнити існуючі садки від орендарів, а в місцях сучасних новобудов – зводити нові садки. Це надзвичайно важливо, адже саме дошкільні заклади освіти це місце першого контакту дитини з суспільством. На жаль, сьогодні не усі діти можуть отримати шанс на такий контакт. Власне звідси й випливає ключовий вектор моєї майбутньої роботи у міській раді Львова.

Comments are closed.