Kolyad1

Освіта в Україні – це галузь, яка, на жаль, розвивається найменш динамічно. До сьогодні відчувається радянський спадок, чимало навчальних курсів, особливо у школах, не йдуть у ногу з часом. Максим Коляда має новітнє бачення розвитку освіти, і не лише на папері, а на практиці, реальними діями починає локальні реформи, які можуть дати великий поштовх глобальним змінам у місті і цілій країні.

Як Ви обрали свій життєвий шлях?

Я народився у Львові в інтелігентній сім’ї. Мій прадідусь був засновником першої капели бандуристів разом з Гнатом Хоткевичем, він 7 років відсидів на Колимі. Мій дідусь був режисером Оперного театру, і поставив у ньому оперу «Мазепа», в якій показав гетьмана позитивним героєм. Це була середина 1960-их років, і партійне керівництво області йому цього не пробачило, він був змушений залишити Львів, і до кінця життя працював в одному з донецьких театрів. Мій батько був викладачем у Львівському національному університеті ветеринарної медицини, мама також там працювала.

У перший клас я пішов у школу №21, але незабаром до нас додому потрапило піаніно, я проявив до нього інтерес, і в мене почало виходити. Вже з третього класу перейшов вчитися в середню спеціальну музичну школу імені Соломії Крушельницької по класу фагота. У 9-10 класі зрозумів, що надалі професійно музикою не займатимуся, мене більше цікавила  інтелектуальна сфера, спілкування з людьми. Та й у школі я користувався авторитетом більше не за мої музичні таланти, а за комунікативні та креативні здібності.

У результаті пошуків у мене постав вибір між журналістикою і психологією, і я обрав психологію, вступивши у ЛНУ ім. І. Франка. Знав, що хочу пов’язати свою діяльність безпосередньо з людьми, зі спілкуванням з ними.

Що формувало Вас у студентські роки?

На перших курсах університету захопився театром. Спочатку це був театр при факультеті,  згодом – театр «Ми» в Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини. З театром ми відвідували фестивалі за кордоном.

Згодом долучився до волонтерської організації «Стимул», яка проводила реабілітаційні, рекреаційні табори для людей з обмеженими можливостями. Ми проводили табори у Львові, міські акції «Дивись на мене, як на рівного». Не дивлячись на те, що я вчився на факультеті психології, ми разом зі студентами пройшли курси і були інструктором рекреаційного курсу з баскетболу для людей з обмеженими можливостями.

Після третього курсу я втратив батька і через певні обставини припинив навчання в університеті. Проходив альтернативну службу в обласному перинатальному центрі, і почав працювати.

Як не дивно, саме в цей час, у 23 роки, коли в мене не було ні навчання в університеті, ні підстав думати про щось піднесене, у мені почав прокидатися інтерес до освітньої сфери. До того часу, незважаючи на те, що в мене був батько викладачем і половина родини вчителі, я ніколи себе не бачив і не уявляв викладачем. Але гени взяли своє, з’явилося бажання і розуміння того, що вміння розпізнати в дитині її талант, створити умови, в яких ці таланти могли б розвинутися і реалізовуватися – одна з найважливіших функцій і ролей, які може виконувати людина в суспільстві. Я керуюся цим і зараз.

Через чотири роки я поновився на навчанні й закінчив університет за спеціалізацією «педагогічна психологія».

Kolyad3

Яким був Ваш перший досвід роботи?

Моя кар’єра розвивалася дуже цікаво, тому що система державної освіти мене не задовольняла. Я бачив ряд величезних недоліків і розумів, що існуюча система освіти не задовольняє ні учнів, студентів і їхніх батьків з однієї сторони, ні працівників освітньої сфери з іншої.

В своїй освітній компетенції я вирішив працювати не в системі державної освіти, а спробувати в системі корпоративної освіти – в міжнародній тренінговій компанії «Nordic Training International», яка працює у 8 країнах світу. Я працюю в офісі, який розробляє навчальні програми і проводить навчання в країнах СНД і Балтики.

Корпоративне навчання відрізняється від державного, воно має дуже чіткі критерії і очікування від навчання. Є конкретний замовник, який чітко формулює, який результат йому потрібний. Відповідно до цього вибудовується навчальний план, програма, підбираються такі форми навчального процесу, які б давали потрібний результат за потрібний проміжок часу. В корпоративній освіті не можна ігнорувати побажання того, кого ти вчиш, тому що саме його потреби є ключовими, сенсом існування тебе як вчителя.

Які зміни потрібно запровадити в державній освіті, щоб вона була ефективною?

Потрібно визначити зміст освіти в країні, визначитися, хто є замовником, клієнтом. На жаль, сьогодні видно, що цим замовником не є ні учень чи студент, ні його батьки, ні навіть роботодавці. Зміст освіти визначають десь у Києві, і цей зміст не є адекватним суспільним потребам.

Освіта – це сфера завтрашнього дня. Сьогоднішнього першокласника потрібно готувати не до теперішніх реалій, а до тих, з якими він зіштовхнеться через 11 років після закінчення школи або навіть через 16, коли пройде повний цикл вищої освіти.

Освіта – галузь, яка має будуватися на перспективу. Натомість сьогоднішні програми орієнтуються навіть не на зараз, а на те, що було актуально вчора. Якщо вища освіта в Україні буде неактуальною, ми програємо українських студентів закордонним вишам. Вже сьогодні дуже багато наших студентів  навчаються за кордоном, у Польщі. Ми повинні розуміти, що наше завдання – зробити українську освіту конкурентною у глобальному вимірі.

Сьогодні ви викладаєте психологію в Українському католицькому університеті. Як вдається впроваджувати сучасні методи навчання на практиці?

Як викладач я формувався не суто в академічному середовищі, а в громадському і бізнес-середовищі. Починаючи з 2007  року викладав в Інституті громадського лідерства у Львові. Це заклад неформальної освіти, де навчалося багато молодих людей, які сьогодні є активними в житті міста. Саме цей дотик до молоді активної, вимогливої до себе, свого життя і вчителів давав можливість розуміти їхні очікування та прагнення. Робота викладачем у громадському середовищі давала можливість розуміти потреби молоді, а робота в бізнес-середовищі допомагала розуміти дуже чіткі критерії ефективності освіти як функції.

Це дало мені змогу подивитися на освіту з іншої сторони, не так, як дивиться типовий вчитель школи. Розумів, що працювати в державному навчальному закладі для мене буде дуже непросто. Як альтернативу вибрав для себе Український католицький університет, тому що це один з найбільш прогресивних вишів України. Там саме відкрилася кафедра психології. Я звернувся туди і розповів, що можу запропонувати для розвитку кафедри, для студентів. Компанії, в яких я працював, розвивали інноваційні навчальні технології, тобто не просто в лекції, а використання методів, які зараз відомі як «навчання, яке базується на досвіді». У світі зараз це потужний тренд.

До слова, два роки тому для того, щоб впроваджувати новітні освітні методи, ми з друзями заснували громадську організацію «Центр освітніх інновацій «Провентус». Наша мета – розвивати найкращі зразки освітніх інновацій і поширювати їх серед навчальних закладів у сфері формальної і неформальної освіти.

Як Ви бачите розвиток освіти у Львові?

Зміст освіти повинен враховувати соціально-економічний розвиток регіону. Тому, коли ми говоримо про децентралізацію влади, ми повинні говорити також про децентралізацію освіти. Не може зміст освіти бути однаковий для всіх регіонів України, бо кожен з них має свою стратегію розвитку. Освіта регіону повинна обслуговувати цю стратегію, бо освіта не є чимось відірваним від міста чи життя певного краю. Вона має бути інтегрована.

У Львові є стратегія розвитку міста. Нам потрібно розуміти, які перспективи і потреби будуть у цих галузях через 10-15 років, і вже сьогодні починати готувати учнів, студентів, щоб вони могли робити ці галузі конкурентними в глобальному просторі. Саме таким чином ми намагаємося наблизити освіту до реальних потреб  міста і регіону.

Одна зі складових освіти – це фізичне виховання. Який у Вас досвід у цій сфері?

Я мав можливість долучитися до розвитку флорболу у Львові і в Україні, і результати цього проекту надихають. Флорбол – це порівняно новий вид спорту, хокей у залі.

У нас виникла ідея зайнятися розвитком флорболу, і нас тішило те, що це був новий спорт для України. На той час у нас були знайомі, які, показуючи кращі результати, не могли потрапити на змагання, тому що від них вимагали хабарів. Проблеми держави в цілому, такі як корупція, несправедливість так само знаходили своє відображення і в спортивних федераціях.

Ми хотіли створити спорт для молоді, в якому не було б цієї несправедливості, в якому людина могла би розвиватися в залежності від того, скільки зусиль вона докладає, які результати показує. Ми заснували клуб «Лемберг» у Львові, а згодом – і Львівську обласну федерацію флорболу, яку я мав честь очолювати впродовж трьох років.

У Львові створюються можливості для розвитку нових видів спорту. Коли ми почали розвивати це тут, воно перекинулося на інші області. Тому наше місто  є провідником гарних ідей для всього західноукраїнського регіону.

Kolyad2

Як повинні змінитися львів’яни та саме місто, щоб Львів можна було з гордістю назвати містом, у якому хочеться жити?

Для мене місто, в якому хочеться жити –  це точно не ідеальне місто. Бо ідеальні умови, як довели психологи, є несприятливими для  людини. Вони забезпечують спочатку зростання, але згодом починається деградація, людина перестає розвиватися.

Місто, в якому хочеться жити – це місто, яке з однієї сторони гарантує своїм мешканцям задоволення базових потреб, а з іншої сторони – дає можливість для розвитку, зону, де можна діяти, експериментувати, творити.

Мешканці повинні усвідомлювати себе не просто як особистість, а як частину міської громади. Ідентифікувати відчувати себе частинкою живого організму. Важливо усвідомлювати місто не як механізм, а саме як організм, який може розвиватися тоді, коли кожна його клітинка буде здоровою, могтиме нормально функціонувати і взаємодіяти між іншими клітинками.

Місто, так само як організм, повинно відчувати біль і потреби кожної клітинки, всіх мешканців – чи то пенсіонера, чи дитини. Львів повинен розвиватися не задля розвитку, а заради повноцінного життя кожного свого жителя. Тоді ми будемо повноцінними.

Comments are closed.