Rubay1

Допомагай тим, хто цього потребує – проста істина, яка зі студентських років стала життєвим кредо Оксани Рубай. Усе, чим вона займається, насамперед спрямоване на покращення життєвого становища тих, хто перебуває у скрутному становищі. Вона першою розробила комплексну програму допомоги сім’ям бійців АТО, а тепер налаштована докорінно змінити підхід до реалізації соціальної політики в місті.

Як Ваше життя привело Вас до роботи, якою Ви зараз займаєтеся?

З дитинства я мріяла бути юристом, мене переповнювало бажання захищати людей, з якими вчинили несправедливо. А ще хотіла працювати у колгоспі дояркою, адже це хороша праця поруч з природою. І це при тому, що я народилася і виросла у Львові, та на природу тягнуло завжди.

Я мала отаких два бажання, а в результаті… Юристом я частково стала – не було шансу довчитися через проблеми з фінансуванням, адже навчалася на платній основі. Тим не менш здобула базову юридичну освіту і стала фінансистом. Мої друзі кажуть, що це дуже добрий вибір, оскільки цифри мене врівноважують. Їм збоку видніше.

Що чи хто сформував Ваші життєві орієнтири, допоміг стати на шлях, яким Ви зараз ідете?

Насамперед – родина. Мої дідусь і бабуся – українські філологи. Змалку вони мали до мене важливу вимогу – читати не менше двохсот сторінок у день. Навіть влітку я могла робити що хочу, тільки тоді, як прочитаю. Звичайно, доводилося йти на різні хитрощі, наприклад, переповідати сюжет фільму замість книжки, але така халява проходила рідко. Тож читала я дуже багато. Спочатку через силу, а потім це переросло в одну з найкращих моїх звичок. Тепер без книжки не уявляю жодного дня, і дуже вдячна своїм рідним, що виховали мене такою.

У дитинстві мені давали свободу, не обмежували в самостійності, це не стимулювало мене втнути якусь дурницю, а навпаки – виховувало відповідальність. Батьки давали мені багато порад, до яких я завжди прислухалася, але будь-який вибір завжди робила самостійно.

Я застала час, коли починали формуватися перші громадські організації. Тоді долучилася до спільноти «Молоде вино», на зустрічах якої відбувалося обговорення і тлумачення Біблії. Було досить цікаво, але я шукала чогось більшого, молодіжного. Так познайомилася з організацією «Віра і світло».  Це був новий досвід для мене. Організацію відвідували люди з особливими потребами, яких на той момент, відверто кажучи, я соромилася. Мені було лише 17 років, і я не уявляла, що можу йти поряд з інвалідним візком, навіщо? Та ці люди сприймають оточуючих по-іншому, тож і ти біля них змінюєшся.

Незабаром я з гордістю йшла поряд з людиною, яка має якісь особливі потреби, адже духовно вона багатша. Ці люди залишаються мудрими все життя.

Волонтерська праця, яка переросла в кредо життя, змінила мене. Я стала уражена цією спільнотою, а це назавжди. До роботи цієї організації активно долучаюся вже 17 років. Це як ще одна освіта, адже у спілкуванні з різними людьми, з їх родинами, здобуваєш унікальний досвід і знання.

Rubay3

Коли волонтерська діяльність переросла у професійну? Який трудовий шлях ви пройшли до Львівського міського центру соціальних служб?

Я довго працювала у сфері освіти, причому на всіх рівнях – районному, обласному, в місті. Знаю кожен освітній заклад, тому що працювала в економічних блоках. Згодом мене запросили працювати у соцзахист, де я виконувала різну роботу: від фінансування до забезпечення діяльності соціальних комунальних установ. Можна було обмежитися звичайною бухгалтерією, та мене цікавила суть процесів. Чому соціальний готель не живе? Чому «Джерело» не розширюється? Чому центр обліку бездомних не має додаткових програм? Так я дійшла висновку, що наша держава і громада неефективно витрачають кошти. Часто комунальні установи банально проїдають гроші. Насправді за ті самі кошти можна робити набагато більше речей, охопити більшу кількість клієнтів.

Проблема організації соціального захисту у тому, що ми обслуговуємо складні життєві обставини, а не попереджаємо їх.

Ми обслуговуємо складні життєві обставини, породжуючи все більше і більше соціальних паразитів, замість того, щоб попереджувати складні життєві обставини. До прикладу, є сім’я: двоє дітей, чоловік і дружина. Жінка захворіла, ми нічим їм не допомагаємо, вони самотужки намагаються впоратися. У результаті хвороба ускладнюється, жінка набуває інвалідності, чоловік йде від неї.  Що залишилося від благополучної сім’ї? Діти без догляду, жінка – інвалід, держава змушена здійснювати купу виплат. А можна одразу допомогти хворій мамі, і сім’я збережеться. Ми поки що йдемо першою дорогою, і ця дорога веде в нікуди. Якщо ми не змінимо своє соціальне бачення, то ще довго будемо жити не так, як у Європі.

Чи вдається Вам реформувати сферу соціального захисту у Львові і отримувати в цьому позитивні результати?

Коли мені запропонували працювати в Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, я мала два стратегічні завдання. Перше – упорядкувати фінанси, оскільки вони були великі, бо йшло подвійне фінансування: і міське, і бюджетне державне. А друге – організувати соціальних працівників, яких тоді держава набирала у великій кількості, забезпечити матеріальну базу, працевлаштувати, зайняти приміщення. Це такий господарський блок, який міг витягти фінансист, не психолог.

Я прийшла з цими завданнями, робота мене поглинула, а бажання до проектів розширилося. Я фактично почала управляти центром, вникати в проекти, видозмінювати їх. Наш центр унікальний тим, що за останні два роки, коли він активно реформувався, ми не виконували вказівки Міністерства і їхні безкінечні постанови і накази, а виконували замовлення громади, відповідали на потреби людей.

Коли був Майдан, ми працювали з майданівцями. Потім взяли на себе вимушено переміщених осіб. Ми одразу говорили, що не поселяємо безкоштовно, тому що до нас приїхало багато платоспроможних людей, які можуть себе реалізувати і щось дати місту добре й корисне. І, зрештою, трошки розрухати лінивого львів’янина, який уже перестав боротися за місце праці. Переселенці їх трошки розрухали, коли показали, що вони можуть конкурувати і зайняти їхні місця.

Пізніше ми першими склали програму комплексної підтримки АТО. Ми зробили це першими в Україні, і зробили в неділю буквально за декілька годин. Просто подумали, який у нас є ресурс, і що ми можемо дати. Мені було приємно, коли програму затвердили, коли її опублікували.

Сьогодні ми більше сфокусовані на європейські міста, дивимося, як вони працюють. У нас у центрі консультувала експерт з військових конфліктів, яка перед цим працювала в Ізраїлі й Ірані. І вона мала чітке бачення, як саме потрібно дбати про воїна, його сім’ю задля того, щоб він міг добре виконувати свої обов’язки на фронті.

Ці три останні проекти втягнули мене повністю в соціальну роботу. І, звичайно, наші буденні проекти. Я досі живу людьми з особливими потребами і хочу, щоб вони себе почували комфортно. Колись я прочитала такі слова, що рівень комфортності міста й держави визначає те, як живе найбільш вразлива людина, людина з особливими потребами, яка не може сама дати собі раду. Її рівень захисту – це рівень життя мешканців.

Що таке успіх? Якою повинна бути успішна людина і успішне місто?

Успіх – це точно не джип, басейн і будинок на березі річки, відгороджений від усіх навколо. Успішна людина – це та, яка може дати собі раду в будь-якій ситуації і в будь-якій громаді. Для мене науковці є успішними людьми, тому що вони почуватимуться комфортно в будь-якій країні, знаючи декілька мов і знаючи свій фах.

Люблю наводити приклад благословенного багатства, про яке говорив Шептицький. Це коли прапрапрадід просто почав вдома хліб пекти, потім його діти виносили булочки на ринок на продаж, потім внуки відкрили маленький хлібний магазин, а його прапраправнук має хлібний завод і успішно ним управляє. Я називаю це успішністю і благословенним багатством. Це те, що нарощувалося, передавалося, і воно власне.

Так само – успішне місто. Андерсен писав: «Неважливо, що ти вилупився в качиному гнізді; важливо, що ти вилупився з лебединого яйця». Це про Львів. Він був у різних системах, але має свою аполітичність. Це поєднання різних народностей, це українці, яких винищували, і вони не озлобилися, не мстять. У нас немає націоналізму, ми дуже толерантні. У Львові люди одне одного збагачують. І те, що ми зробили з містом, маючи вибір, це успішне місто.

Rubay2

Яким повинен бути Львів і львів’яни, щоб місто з гордістю можна було називати таким, в якому хочеться жити?

Насамперед необхідно розвивати громадський простір – те, що зараз пропагує молодь, над чим активно замислюються у міській раді молоді фахівці. Ми повинні створювати і розвивати такі ж «площі Ринок» із такими ж культурними зонами і на Сихові, і на Науковій, і на Левандівці. Це дуже важливо.

Комфорт – це також нічні маршрутки, які просто щастя і для туристів, і для містян. І, звичайно, нові проекти. Не зупинятися на досягнутому, працювати більше і більше. Ділитися досвідом, не тримати це в собі для себе. Ділитися, їздити, показувати, запрошувати до себе.

Тому Львів має бути таким об’єднавчим центром. Для Львова це велика місія, це те, що він може зробити для України. Така наша місія.

Comments are closed.