Fesen1

Безпека та розвиток рідного міста вже давно стали  основною метою його життя. Як тільки чужі війська переступили кордон України, він одразу пішов у добровольці. Разом із хлопцями зі свого підрозділу він побував у більшості гарячих точок Донбасу, включно зі сумнозвісним Донецьким аеропортом, звідки зумів вибратися живим. Тепер він демобілізувався і готовий увесь свій професійний та військовий досвід скерувати на розвиток  Львова як безпечного, здорового та відповідального міста.

Як Ваше життя привело Вас до роботи, якою Ви зараз займаєтеся?

Я народився 1980 року в Яворові Львівської області. Закінчив львівську середню школу №92. Завжди мріяв бути військовим льотчиком і планував навчатися у Харківському інституті військово-повітряних сил, але так не склалося. Вступив  в Інститут внутрішніх справ на юридичний факультет, який закінчив у 2002 році. Працював у газеті «Поступ», згодом – помічником юриста і генеральним директором в депозитарно-кліринговій компанії «Український реєстратор». Зараз працюю заступником директора  компанії «Балтік Фінанс Груп», яка займається депозитарною діяльністю і корпоративним правом.

Що чи хто сформував Ваші життєві орієнтири, допоміг стати на шлях, яким Ви зараз ідете?

У дитинстві був пластуном, мене формувала любов до природи, думка про те, що треба жити так, щоб не заважати оточуючим, а допомагати. Хотілося змінювати щось на краще. Тож згодом брав активну участь у студентських радах, став одним зі засновників організації екстремальних видів спорту «Львів екстрим клуб».

Моя свідомість також формувалася під час навчання на юридичному факультеті, мене цікавив захист прав і інтересів. Водночас тоді ж з’явилося певне розчарування, адже в державі не об’єктивне, а суб’єктивне вирішення проблем.

Ваша професійна діяльність напряму пов’язана з різними підприємцями. Чи можна говорити про те, що в Україні і Львові зокрема існують комфортні умови для провадження власної справи?

Порівнюючи з 2006 роком, коли Львів тільки почав дотримуватися стратегії розвитку, все кардинально змінилося. Львів став містом можливостей. Тим більше тепер, коли життя міста більшою мірою залежить від громади і органів місцевого самоврядування, а не держави. Проте залишилося багато перешкод у законодавстві, та це вже загальнодержавна проблема.

До слова, Львів має величезний освітній та науковий потенціал, але не має достатніх промислових потужностей. Це нонсенс. Ми мусимо розвивати виробництво у місті. Тим паче, що географічне положення тільки сприятиме позитивній динаміці – європейський ринок за кілька кілометрів. Переконаний, що промисловий розвиток міста попереду, головне – надати місцевому самоврядуванню адекватні повноваження, провести правильну децентралізацію.

Fesen3

Попри щоденну роботу, Ви знаходите час популяризувати здоровий спосіб життя. Чи сприяє місто спортивним активностям?

Місто йде правильним шляхом. У нас чимало організацій, які займаються промоцією здоров’я та фізичних активностей, а не тільки професійного спорту. Чого тільки вартий центр на Погулянці, скейт-парки… У самих мешканців є багато корисних ініціатив, чимало з них потребують додаткового фінансування і підтримки міста.

У 2013-му українці пережили епохальну подію – Революцію Гідності, яка змінила кожного з нас. Як на Вас вплинули події тодішньої зими?

Звісно, я брав активну участь у Євромайдані, це був не перший мій досвід. В 2004-му я також стояв на Майдані… В обох випадках було велике захоплення, але в 2013-му це було щось інше. Українці показали себе з найкращого боку, продемонстрували унікальне явище для цілого світу. Тоді вся Україна працювала як одне ціле, одні стояли на барикадах, інші допомагали фінансово та морально. Безперечно, тоді ми розпочали нову сторінку своєї історії.

Після Революції розпочалася війна, і Ви теж не стояли осторонь…

Як тільки розпочалася анексія Криму, ми з товаришами пішли у військкомат, стали добровольцями ЗСУ. Ми йшли на АТО, але потрапили на справжню війну, до якої не готували нікого. У перші дні АТО мобілізовані навіть не стріляли нормально під час навчань на полігонах. Це нонсенс.

Я це знав, тому хотів іти на війну підготованим… Попросився на службу у 79 аеромобільну бригаду, що у Миколаєві. Зі Львова туди скерували близько 20 чоловік. Десять днів ми провели на полігоні. За 3 дні я вистріляв там стільки патронів, скільки за всю службу в армії не стріляв. І інформації з тактичної і бойової підготовки також отримав більше, причому практичної, а не теоретичної. Згодом ми виїхали на Амвросіївку.

Якщо говорити про мій тодішній стан, то в мене було 70% патріотизму та 30% націоналізму. Приїхавши, я почав розчаровуватися в армії. За 15 років, відколи я служив, нічого не змінилося. Відсутність логістики і здорового глузду. В Амвросіївці нашу базу зразу рознесли Гради. Та ми не здавалися бо розуміли, що краще душити ворога там, аніж чекати, поки він дістанеться наших домівок.

З часом загинули перші друзі, і почався конвеєр… Відбулася переоцінка життя. Ми три тижні були без їжі, води. Літр води на день на двох при температурі 40 градусів у полі. Вдень обстрілювала Росія, вночі сепаратисти. Кожен день був як останній. Але як би не було важко, я знав, що ми робимо.  Знав, що  треба давати опір, бо це наша територія, які б люди там не жили.

95% усього, що в мене було – від волонтерів. Армія дала тільки боєприпаси і зброю. Завдяки волонтерам солдати не голі-босі. Це все люди, наш український народ допоміг звестися армії на ноги.

Зараз в армії трохи змінилася логістика, та незважаючи на це, уже минув рік, як ми не просуваємося ні на сантиметр вперед. Усі зараз розчаровані владою, управлінням, але я не знаю, що робив би, якби був на їхньому місці.

Що потрібно зробити, аби підняти бойовий дух і хоч трішки просунутися вперед?

Потрібно називати речі своїми іменами – у нас війна з Росією, а не АТО. Сьогодні в наших бійців розмита ціль, ніхто не хоче ризикувати життям за речі, яких не розумієш. Треба обмалювати контур війни, щоб люди розуміли, яка наша мета, знали, хто є противником.

Потрібно міняти всіх генералів. У нас не було війни, а в них іконостас на грудях. Бойових офіцерів, які пройшли АТО, потрібно ставити на керівні посади. Треба змінювати підхід до армії. Забрати показуху.

При звільненні з армії, демобілізації, людині на руки мають видати документи. Натомість військовослужбовці змушені довго ходити кабінетами, аби отримати підтвердження того, що він був у АТО. Це не вкладається в голові, це ж не Путін і не сепаратисти документів не дають, це ж наші навели такі «порядки». Солдат має тільки воювати, його не має цікавити ніщо інше. Добре, що у Львові розуміють цю проблему і вирішили її за допомогою картки львів’янина, яка полегшить життя учасникам АТО.

Fesen2

Що ще варто змінити у нашому місті, як змінитися мешканцям, щоби Львів можна було назвати містом, у якому хочеться жити?

Потрібно починати з себе, з нас. Мешканці повинні бути активнішими, самостійно ініціювати зміни у місті і долучатися до них. Львів – наше з вами місто, чому ми чекаємо, поки прийде хтось і почне для нас щось робити?

У перспективі хотілося б, аби державні установи перенесли за межі центральної частини міста. Центр повинен бути зоною відпочинку, а не ділового життя чи місцем вирішення певних проблем.

Ще один великий пласт роботи – розвиток енергозберігаючих технологій. На вулицях потрібно встановлювати світлофори зі сонячними батареями, а пішохідні переходи завдяки енергії сонця мають підсвічуватися вночі. Треба інвестувати в молодь, у розвиток активного відпочинку для львів’ян.

І що найголовніше, слід працювати над безпекою на вулицях міста. Поєднувати сили громадських патрулів, муніципальної дружини та поліції, аби зробити місто справді безпечним.

Comments are closed.