kmet1

У наше суспільство чомусь закрався стереотип, що молодь перестала читати. Однак, достатньо бодай один раз прогулятися вулицями Львова, аби переконатися в протилежному. У місті багато книгарень, щороку сюди з’їжджаються знані на весь світ автори та книгомани. А ще в нас є бібліотеки, але вони особливі, це не просто місця зберігання друкованих книг. Це потужні осередки культури, кузні інтелектуалів, флагманом яких не безпідставно вважається Наукова бібліотека франкового університету. Василь Кметь зумів вдихнути в бібліотеку нове життя, перетворити її з університетського підрозділу в значимий культуротворчий центр міста. Тепер він готовий працювати з новою силою, аби творити Львів розумним, інтелектуальним містом.

Як Ваше життя привело Вас до роботи, якою Ви зараз займаєтеся?

Я народився у 1975 році у Львові, навчався в середній школі №37 зі спеціалізованим вивченням французької мови. Мав гарну нагоду  здобути не тільки середню освіту, але й добре вивчити мову, бо школа завжди славилася високим рівнем викладання. Впродовж усього життя пам’ятаю, що нам викладало дуже багато вчителів, які були репатріантами з Франції, тобто українцями, які народилися та жили в цій країні. Вони навчали нас не лише мови, але й життєвої мудрості, інтелігентності. Того, що оцінюєш не тоді, коли ти школяр, а тоді, коли стаєш вже кимось іншим.

Я навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка, закінчив історичний факультет. Паралельно вчився в Університеті Марії Склодовської-Кюрі в Любліні на гуманістичному факультеті, де здобув спеціалізацію архівознавство.

Пізніше мав нагоду працювати на посаді архівіста Центрального державного історичного архіву, а згодом був запрошений на посаду асистента на кафедру історичного факультету в ЛНУ ім. І. Франка. І продовжую свою роботу вже в іншій якості впродовж років з 1997 року. Разом з тим я стажуватися в різних установах, зокрема працював у рамках Школи Варшавського університету в центрі дослідження античної спадщини, брав участь у багатьох сесіях, які відбувалися в Україні, Польщі та Італії.

Що чи хто сформував Ваші життєві орієнтири, допоміг стати на шлях, яким Ви зараз ідете?

В першу чергу мій шлях визначали родинні пріоритети. Я провів свій дитячий, шкільний вік і період формування у час, коли кожна українська родина існувала в рамках певної дихотомії. Існувала державна ідеологія, суспільні устої і прийнятні для держави явлення, паралельно існували сімейні традиції.

Можливо, буду банальним, бо це характерно для багатьох львівських родин, але я виховувався на пам’яті про трагедію Першої та Другої світових воєн, на пам’яті про моїх дідів, один з яких був січовим стрільцем, інший загинув як воїн повстанської армії в 1945 році. Ці чинники відігравали надзвичайно важливу роль.

Особливу роль у моєму житті відігравала церква. Опановуючи та продовжуючи родинну дяківську традицію служіння церкві, я мав нагоду не лише брати участь у Богослужіннях, але й вивчати і завдяки батькам опановувати екзитенційні сторони християнства як способу життя. Сьогодні я говорю про те, що я є переконаним християнином, вірним Православної церкви. Тут йдеться не про конфесійну декларацію чи соціальну ідентифікацію, а скоріше про певні пріоритети, які є визначальними для життя.

kmet3

Як Ви пов’язали своє життя з бібліотекою?

Я працюю в університетській бібліотеці з 2007 року, перейшов туди з посади заступника декана з виховної роботи як член інвентаризаційної комісії бібліотеки та як фахівець з архівної справи, джерелознавець.

Через роки й десятиліття комусь легше буде говорити про те, що зроблено в бібліотеці за ці роки, а мені зараз про це розповідати складно та некоректно. Наша бібліотека як інституція є найстарішою в Україні. Сам бібліотечний комплекс теж має гарну історію, і мені було дуже важливо повернути бібліотеці ту атмосферу й відчуття внутрішнього простору, яке вона мала в задумах і ідеях його творців.

Якщо на початку ХХ століття в Австрійській імперії це була одна з провідних і найкраще технічно забезпечених бібліотечних установ, то я перед собою теж поставив завдання таке зробити. Я пам’ятаю свої студентські роки і той дисонанс, коли наші бібліотеки, лікарні, школи, в’язниці мало чим відрізнялися між собою в просторовому значенні.

Я добре пам’ятаю своє студентство, коли бібліотека для мене була не дуже привабливою. Я не любив ходити до неї, бо надавав перевагу тим книгозбірням, де до мене зверталися на «ви», де я міг отримати інформацію про книжку, якщо не міг отримати саму книжку. Мені не подобалося багато речей в обслуговуванні. Тому я часом жартую, що, коли зрозумів, що мушу ходити сюди щодня, то усвідомив, що мушу щось змінити.

Наш перший крок – ми спільно з колегами розпочали велику роботу, спрямовану на те, щоб відновити атмосферу, історичний контекст бібліотеки. На жаль, до кінця ми не можемо цього завершити, бо є певні фінансові складнощі, але принаймні вдалося відновити інтер’єр та простір, який мав би сприяти інтелектуальному зростанню інших вчених і студентів

Другий крок – це, без сумніву, людський фактор і система обслуговування. Багато речей вдалося змінити, окремі відділи припинили існування, деякі були реорганізовані, окремі види робіт були пристосовані до тих вимог, які ставить сьогодні час.

Один з наших важливих здобутків – це створення відділу наукової реставрації. Сьогодні ми є єдиною науковою університетською бібліотекою в Україні, яка має повноцінний реставраційний відділ. Для академічних установ чи архівів це нормально,а в університетських бібліотеках навіть штатний розпис не передбачає такої структури, бо за офіційними паперами університетська бібліотека – це книгозбірня підручної літератури, яка забезпечує навчання.

В нас є унікальний фонд, де зберігаються пам’ятки на пергаменті, на рисовому та ганчіряному папері від ХVІІ століття до сьогодення. В нас є документи, які потребують уваги та реставрації – збереження пам’яток для нас дуже важливе.

Я мав гарну нагоду слухати лекції українського професора з Парижа Володимира Косика, який читав у нас в університеті цілі спецкурси. Він сказав фундаментальну фразу, яка мені часто згадується в суспільній, громадській діяльності та роботі керівника: «Політика – це мистецтво бути присутнім». Для мене це стало визначальним гаслом.

Якщо ми відсутні в інформаційному просторі, значить нас просто немає. Цю боротьбу за присутність ми розпочали не лише з елементарних речей, які в межах нашого технічного забезпечення ми могли робити, створюючи електронні архіви чи віртуальний читальний зал, де викладачі чи студенти можуть нам допомагати в укомплектуванні та використовувати цей ресурс в інтернет-мережі університету. Також ми започаткували амбітний проект, який поступово розвивається – це створення потужного електронного каталогу періодичних видань України. В інтернеті цей ресурс відомий як «Acta diurna».

На базі нашої бібліотеки було створено технічне завдання, спільно з нашими партнерами у Львові ми розробили цей проект, і сьогодні він дозволяє не лише архівувати оцифровані видання, але й проводити їхнє дешифрування багатьма мовами, якими в нас зберігається періодика. Паралельно розроблено модуль для створення каталогу, де кожна бібліотека України зможе внести інформацію про наявні періодичні видання. В перспективі ідея полягає в тому, щоб був потужний єдиний електронний ресурс національного значення, який би дозволяв зорієнтуватися в тому, які періодичні видання за який час зберігаються в бібліотеках.

Дуже важливо і нам, і європейцям нагадувати, що в цій частині Європі найстаріша газета почала виходити саме у Львові. Дуже важливо пам’ятати, що перша україномовна газета також почала виходити в нашому місті. Маючи такі унікальні давні скарби, формуючи сучасну інформаційну політику, ми мусимо бути гідні цієї традиції.

Ще одним напрямком діяльності бібліотеки  умовно можна назвати народною дипломатією. Завдяки нашим заходам ми почали змінювати суспільну роль книгозбірні. Я перестав бачити бібліотеку Львівського університету як лише підрозділ, що забезпечує потреби внутрішнього функціонування науки й освіти. Я бачу її як стратегічний об’єкт, який для міста і держави має стати одним  важливих центрів утвердження і пропагування всього, що є важливим для нас, в тому числі й національної ідеї.

Тому ми беремо участь у багатьох заходах і ініціюємо різні заходи, спрямовані на те, щоб утвердити статус Львова як міста літератури, ми співпрацюємо з багатьма посольствами й консульствами, що відображається не тільки у взаємообміні з літературою, а й у  можливості організовувати різні фахові стажування. За останні роки ми скеровували наших співробітників у Польщу, Латвію, Литву. Я особисто мав нагоду стажуватися у Франції на базі фахових установ у сфері інформаційних технологій та організацій бібліотечної роботи.

Упродовж цих років ми проводимо дуже багато заходів, орієнтованих на популяризацію культури читання, інтелектуальної культури, здобутків української науки. Попри те, що кількість користувачів паперової книжки падає і наші читальні зали переважно напівпорожні, ми проводимо багато акцій і заходів для того, щоб популяризувати культуру читання. Окрім того ми бачимо, як розширюється коло наших електронних читачів. Сьогодні це більше 230 000 користувачів з понад 60 країн світу.

Як міська влада може сприяти зростанню молодих науковців, популяризації науки та розвитку інтелектуальної потужності Львова?

В першу чергу необхідний дієвий моніторинг і заохочення тих ініціатив, які реалізовуються на місцях. Дуже багато трапляється ситуацій в інформаційному середовищі, коли ініціативи, які виникають чи формуються десь на місцях, можуть не знайти підтримки. Це відбувається не через якусь зловорожу політику зовні, а передусім через те, що бракує механізму їхньої актуалізації.

Важливим чинником такої підтримки було б коригування бюджетних закладень і розрахунків на те, щоб надавати можливість промоції проектам. Важливою була би допомога з боку самоврядування у використанні можливостей і перспектив, які є у формуванні грантової політики. Міська влада могла б досить ефективно сприяти створенню різних корпоративних утворень, асоціацій, консорціумів, які шляхом реалізації проектів місцевого і національного значення могли б надавати можливості для учнів, студентів, творчої молоді.

Потрібно створити такі умови, які робили б заняття освітою чи наукою потрібним та давали розуміння тим, хто це робить, що це необхідне Львову, Україні. На рівні місцевого самоврядування важливим є лобіювання й апелювання до державної влади, до центральних органів з питаннями вироблення загальнодержавної політики і, ймовірно, навіть загальнодержавних грантів, які б давали можливість на конкурсній основі виходити на національний ринок.

kmet2

У Львові є велика мережа бібліотек для дітей і дорослих. Що можна зробити для їхньої популяризації та вдосконалення їхньої роботи?

Ми з колегами з інших бібліотек співпрацюємо дуже активно. Хоч ми і працюємо з різними читачами але в результаті це все – громадяни того самого міста й держави, тож ми робимо спільну справу.

Зараз розробляється стратегія розвитку як документ, який мав би забезпечити на найближчі роки зміни в розвитку бібліотечної справи. Цей документ є дуже цікавим, і якщо його реалізувати, то можна було б вирішити дуже багато питань. Але механізмів його реалізації є, на жаль, дуже небагато.

Ключовий момент, який потрібно змінити і на який варто вплинути – це дієва координація на рівні державної влади діяльності бібліотек усіх рівнів. Бібліотека університету – це юрисдикція Міністерства освіти, а інші публічні бібліотеки підпорядковуються Міністерству культури.

Бібліотеки фінансуються за залишковим принципом, але парадокс у тому, що все Міністерство фінансується саме таким чином. Культура, на жаль, не є пріоритетом держави. Говорячи про розвиток військової промисловості, про захист національних інтересів, держава мала би зрозуміти, що одним з перших і ключових питань є інформаційна війна та питання інформаційної безпеки. Те, що торкається фінансування, сприяння в реалізації певних проектів і заходів, мало би бути елементом державної стратегії. Я захоплююся тим, скільки заходів в умовах слабкого фінансування проводять дитячі бібліотеки, створюючи музичні студії, проводячи різні акції та працюючи на міському рівні.

Треба шукати нових моделей для співпраці. Один зі шляхів – це інтегрування бібліотек у інший простір. Вже шостий рік проводиться конкурс «Книгоманія», який пропагує читання, і одним з подарунків для переможців зі всієї країни є сертифікат в нашу університетську бібліотеку, який читач коли-завгодно може обміняти на читацький квиток. Вирісши, деякі діти через декілька років вступали в наш університет, бо їх привабила ця перспектива. Це дієвий приклад промоції.

Інша модель – це робота з різними соціальними проектами як, наприклад, квест «Leopolis 1527: відродження з попелу», який ми проводили спільно з кампанією «Культурне місто». Цей квест об’єднав не лише студентів чи суто академічну спільноту, його учасниками виявилися люди різного віку – від школярів середніх класів і до пенсіонерів.

Як повинні змінитися Львів та його мешканці, щоб наше місто можна було вважати таким, у якому справді хочеться жити?

Львів змінюється, і за останні роки ці зміни просто разючі, пори нашу критику, незадоволеність і невирішеність багатьох питань. Є характерна особливість простору нашого міста – на відміну від багатьох інших українських міст, Львів протягом століть зберігає центр в одному місці. Так історично склалося, що Львів настільки прив’язаний до площі Ринок і контексту центральної частини міста, що вийти за ці межі видається практично неможливим.

Якщо йдеться про просторовий розвиток міста, то центр мусить розповзатися і своїм культурним ореолом охоплювати довколишні території – і в політиці проведення заходів, і в плані коректного коригування політики  забудов. Центр має зберегти свою історичну ідентичність, але бути не єдиним способом репрезентації міста. Ми маємо площу Ринок, але в нас також є площа Старий Ринок, яка не дуже приваблива сьогодні, хоча за своїм простором вона б цілком могла бути місцем для проведення різноманітних заходів.

Розбудовуються нові райони міста, вони мають свій шарм, але занадто нагадують спальні райони класичного радянського міста. Там має бути розвинена інфраструктура, відпочинкові та паркові зони, територія, де могли б відбуватися заходи, які охоплювали б мешканців цієї території.

Львів’яни мусять навчитися шанувати своє місто і не боятися позбувати нашого львівського снобізму, бо він не завжди відіграє позитивну роль. Місто мусить позиціонувати себе в різних площинах суспільно-політичного життя, ми мусимо зрозуміти, що історична роль і алегорія Львова й Галичини як П’ємонту України вже давно залишилася в історії. Тож ми маємо або дати нове визначення простору, або реально усвідомлювати вагу цієї моделі.

Львів мусить бути в європейському просторі як джерело кадрів у сфері культури й політики, як джерело проектів та ініціатив. Підстави для того є, але бракує конкурентних засобів для того, щоб цю промоцію здійснити і вийти назовні.

Comments are closed.