lopat1

Допомагай тим, хто потребує – принцип усього життя Юрій Лопатинського. Ще малим хлопчаком він спілкувався з дітьми з інтернатів та самотніми літніми людьми. В дорослому віці допомагав безхатченкам, а згодом створив потужну соціальну пекарню «Горіховий дім», яке забезпечує потреби жінок, що опинилися в скрутних обставинах. Юрій має комплексне бачення розвитку соціальної політики  і готовий творити Львів відповідальним містом.

Як Ваше життя привело Вас до роботи, якою Ви займаєтеся?

Я народився у Тернополі 17 вересня 1980 року, в рідному місті закінчив школу. Недалеко від місця, де ми проживали, працював геріатричний пансіонат та інтернатний заклад для неповносправних дітей. Це були старі заклади радянського типу, які ізолювали ці групи осіб і носили негативне тавро. Оскільки я був активною дитиною, то разом з друзями перелазив двометровий паркан і спілкувався з тими дітьми, особами похилого віку. Ми бачили від них тепло, і це породжувало бажання змінювати ставлення до цих людей.

Біля нашого дому був активний священик, який проводив роботу з молоддю, і так склалося, що там на мене покладалися певні обов’язки, що мені дуже сподобалося. Під хорошим впливом священика та за його рекомендацією я обрав навчання у Тернопільській вищій духовній семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого. Після закінчення цього закладу можна було ставати священиком або просто працювати з людьми. Я отримав рекомендації і вступив туди на навчання.

Перший рік навчання ми провели в Зарваниці, це відпустове місто в Тернопільській області, де частково вчилися, а частково зводили і оформляли церкву, яка там розташована. Звідти почався перший досвід мого свідомого життя. Також у мене з’явилися додаткові обов’язки – допомагати ректору семінарії, теперішньому Єпископу Тернопільсько-Зборівської єпархії. Я контактував з іноземними партнерами, які вже тоді активно підтримували семінарію.

Згодом мене скерували на навчання до Німеччини. Німецька громадська організація, яка підтримувала діяльність семінарії, запропонувала мені стипендію і навчання в місті Траунштайн. Це елітний інтернатний заклад, куди престижно вступати, туди відбиралися хлопці від 13 до 21 року. Ми жили там і навчалися в гімназії, мали додаткову освіту і релігійне виховання. У мене були хороші відгуки і результати, тож мені запропонували подальшу стипендію на вже дипломну освіту з можливістю вибирати університет. Мій вибір впав на Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана із проживанням в одній з найстаріших у світі семінарій.

Під час навчання в Німеччині познайомився зі своєю майбутньою дружиною зі Львова, яка також закінчувала магістерське навчання в Мюнхені. Ми разом мали чітке розуміння, що не хочемо залишатися там жити, а хочемо повернутися в Україну, із досить слабким уявленням, що саме ми будемо робити.

lopat3

Як склалася Ваша професійна діяльність після повернення до Львова?

Після того, як ми повернулися, логічним був пошук роботи. Спершу пішов працювати в Львівську міську раду у відділ соціальних програм управління соціального захисту. Цей відділ був новим формуванням у тодішній структурі, це якраз була перша каденція міського голови Андрія Садового. Перед відділом стояло завдання активізувати громадські організації у Львові, розробити програми, які би сприяли розвитку міста. Тоді я пропрацював усього рік і вісім місяців, але своїм досягненням вважаю програму конкурсу соціально-культурних проектів, яка зараз діє, хоч і не використовується так, як планувалося.

З роботи в міській раді пішов в одну з громадських організацій – «Народна допомога», яка тоді була зареєстрована і працювала на підтримку людей, які перебували на вулиці. Ця організація працювала разом з «Оселею». З 2008 року розпочинається моя історія в цій організації. Спочатку прийшов туди на посаду керівника проекту, який ми сформували і започаткували, пізніше перейшов на роботу виконавчого директора.

Спочатку нам потрібно було дослідити ситуацію із бідністю і бездомністю в місті. Ми проводили ці дослідження двічі – у 2008 і 2010 роках. Це дало можливість зрозуміти, в якому напрямку рухатися. Важливим кроком було прийняття рішення у консультаціями зі структурам міської ради та безпосередньо з Львівським міським центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Ми створили Центр для жінок, які потрапляють у кризові ситуації. Цей будинок, де проживають 12 осіб, був відкритий у 2010 році. За весь період часу через заклад пройшло 70 жінок віком близько 35 років, які виховувалися без батьків в інтернатних закладах. Вони зазвичай найменш адаптовані до такого відкритого проживання. Це також люди, які звільнялися з ув’язнення, які шляхом махінацій із житлом опинялися на вулиці, особи похилого віку.

Ми розробили програму інтеграції, в результаті якої жінки повинні почати жити звичайним незалежним життям, яким живуть люди в місті. Ця програма розрахована на рік і два місяці. За весь період існування закладу ми знайшли ефективну модель, яка дає хороший показник. Понад 90% наших клієнток повертаються до позитивного шляху, і тільки в 10% відбувається регрес, і вони знову повертаються до своїх проблем, найчастіше до алкогольного узалежнення .

Логіка цієї програми – визначити проблематику життя особи й разом знайти вирішення. Система фінансування в нас побудована таким чином, що витрати на інтеграцію однієї жінки досить низькі. До того ж, мешканки Центру самі оплачують комунальні послуги. Це один з найефективніших методів, бо він змушує шукати їх роботу, а робота це, відповідно, гідність. Також це вчить оперувати фінансами і знімає частину фінансового навантаження з організації.

Зараз цих 12 жінок провадять фактично 3 особи: соціальний працівник, психолог, і мінімально залучений я як керівник. Для того, щоб фінансувати Центр для жінок, які потрапляють у кризові ситуації, ми заснували соціальну пекарню «Горіховий дім». Це з одного боку, проект, який фінансує діяльність жіночого центру, а з іншого – місця для професійної інтеграції. І жінки, які зовсім не спроможні конкурувати на ринку праці й не можуть самостійно знайти роботу, можуть певний період працювати в нас. Ми приділяємо їм увагу, пояснюємо, як працювати, виплачуємо зарплату, за яку вони можуть жити й утримувати самі себе. Одна з жінок центру працює бухгалтером, інша – прибиральниця в пекарні, дехто допомагає пекарям.

З львівським бізнесом розбудовуємо пекарню, плануємо збільшувати виробництво й продаж печива. Ми продукуємо в місяць до півтори тонни печива і хлібобулочних виробів. Також плануємо відкрити їдальню, яка готуватиме страви для львівського швейного підприємства, а також обслуговувати ІТ-компанії. Це дозволить збільшити кількість місць для професійної реінтеграції осіб, а також стабілізувати фінансову частину вирішення соціальних проблем.

Одна з найголовніших проблем – бути почутим з інтересами тих людей, яких ми представляємо. Ми плануємо розвивати цей напрямок. Модель зарекомендувала себе позитивно, маємо хороші відгуки від комунальних установ, які співпрацюють з нами, і працюємо зараз над тим, щоб збільшити кількість місць, де проживатимуть жінки. Плануємо відкрити нове приміщення, устатковане під заклад для тимчасового житла зі супроводом. Така потреба в місті є, тож потрібно розширятися і розвиватися.

З іншого боку, ми спробували бути незалежними через аспект соціального підприємництва. Для мене соціальне підприємництво – це здорова бізнес-модель, де є кругообіг коштів, яка продукує якусь цінність, продає її і вирішує соціальну проблему. Нам з пекарнею вдалося побудувати таку модель, і ми живемо за гроші, які самі заробили. Таку модель ми також хочемо розширювати у співпраці з бізнесом.

Наскільки Львів і львів’яни є соціально відповідальними? Що може міська влада зробити для того, щоб соціально незахищені верстви населення почувалися краще?

Львів’яни чудові, бо вони відгукуються на проблеми. Це можна сказати і про кожну конкретну особу на вулиці, і про львівський бізнес. Продаючи печиво, ми запровадили нову логіку: не «дайте нам гроші на підтримку соціальних проектів», а «купіть у нас якісну продукцію, а ми ці гроші використаємо на соціальні проекти». Це бізнес сприйняв дуже добре, були ресторатори, які у Львові дуже підтримували і популяризували цю ідею. Є дуже багато кав’ярень і ресторанів, де львів’яни їдять наше печиво і не усвідомлюють, що це, але бізнес дуже добре знає, що це продукція, завдяки якій вирішується певна соціальна проблема.

Місто готове допомагати. Але воно недостатньо пристосоване для мало мобільних груп населення – і тут варто говорити не тільки про інвалідів у візках, навіть мамі з дитиною деколи важко пройти містом. Механізми для цього запущені, але не ведеться контроль. А це якраз у руках влади, місцевого самоврядування. Львів був одним з перших у започаткуванні ініціатив і якісно висвітлював себе в цій сфері.

У міста є потенціал вирішувати ці проблеми своїми коштами, але потрібно йти програмними кроками. Насамперед потрібно сфокусуватися над певною проблемою, дослідити її, виставити певні показники, які ми хочемо досягнути і рухатися до них. Потрібно виділити пріоритетні напрямки й об’єднати всіх дотичних до цієї сфери у міській раді – не тільки Департамент гуманітарної політики, але й економіку, депутатів, навіть бізнес. Для цього потрібен час.

Вважаю, що місто зараз повинне інвестувати в соціальне підприємництво. Це новий ринок. Ми бачимо, як люди відреагували на потреби АТО, які вони зараз активовані й готові віддавати гроші. Це феномен, який ще у 2008 році був майже нереальний. Підґрунтя готове, люди також. Ми бачимо, що зараз кожен продукт, який хоче продаватися, стає моментально соціально активним і соціально відповідальним бізнесом. Навіть чай, гривня від продажу якого йде на АТО, завжди вирізняється серед десятка інших чаїв на полиці. Це свідчить, що соціально відповідальний ринок зараз формується, його потрібно просто правильно розвинути.

Міська влада має для цього всі ресурси. Потрібно створити умови для того, щоб соціальний бізнес розвивався. Це й окреме кредитування, і додаткове залучення інвестицій, надання приміщень. Коли використовується здорова модель бізнесу, яка скеровується не на отримання прибутку, а на вирішення певної соціальної проблеми, це ефективно.

lopat2

Які Ваші знання, професійний досвід Ви використовуватимете в депутатській діяльності?

Я маю досвід у сфері надання соціальних послуг, розумію соціальні проблеми. Також розумію, як організовані бізнес-процеси, бо був дотичний до створення соціального підприємництва.

Цей досвід допоможе мені працювати у дуже вузькій сфері, але допоможе побудувати моделі, які боротимуться з бідністю у Львові. Конкретніше, це буде реформа самих структур, які відповідають за соціальне благополуччя – комунальні структури, частина Департаменту гуманітарної політики, активізація діяльності громадських організацій, створення умов для їхнього розвитку. Це напрямки, на яких я фокусуватимуся. Якби вдалося зробити зрушення у цих напрямках, я б розумів, що недаремно провів свій час у міській раді.

Як повинен змінитися Львів та його мешканці для того, щоб наше місто можна було назвати таким, у якому хочеться жити?

Як мешканцю мені дуже ріже око система транспорту, зокрема маршрутки. Вони принижують гідність людини, допоки я не можу нормальним способом у нормальний час добратися до місця, яке мені потрібне. Це змушує мене ігнорувати публічний транспорт. Я бачу це як споживач, і мене це турбує.

Хотілося би, щоб Львів був набагато зеленішим, щоб було більше простору, щоб фонтани були не тільки в центрі міста, а і в спальних районах. Для мене це стане показником, коли самим мешканцям у Львові буде комфортно. Центральна частина дуже активна й розвинена, але люди, які мешкають в інших районах, повертаються з центру в свої коробки і зачинаються там. Коли до них поступить більше пропозицій вийти на вулицю, тобто стати частиною суспільства і будувати громаду, це буде ознакою, що Львів став більш привітним містом і є якісним для проживання.

А ще Львів повинен стати відповідальним містом, тобто його мешканців повинні піклуватися і допомагати тим, хто цього потребує. Соціальну політику можна реалізовувати ефективніше, якщо кожен з нас хоча б інколи допомагатиме незахищеним людям, реалізовуватиме власні громадські та благодійні проекти.

Comments are closed.